Населення України зменшилася майже на 10 млн., — Дністрянский

Новости Общество

Лише за офіційними даними кількість населення України зменшилася на 9,858 млн. осіб, або на 19 %. А 10 млн. осіб – це приблизна кількість населення таких держав як Білорусь, Греція, Португалія, Угорщина, Чехія; і дві Ірландії чи Хорватії. Зауважу, що зменшилася кількість населення практично усіх держав Центральної та Східної Європи. Але якщо у більшості з них це відбулося внаслідок від’ємного сальдо зовнішніх міграцій, то в Україні – внаслідок переважання смертності над народжуваністю. Але є ще значні обсяги еміграції, які не завжди офіційно фіксуються. А тому реальні демографічні втрати є ще більшими, адже значна частина мешканців України, які виїхали на заробітки, вже прийняли рішення про неповернення в свою країну на постійне проживання. Отже, маємо справжню загальнонаціональну загрозу, яка уже зараз суттєво послаблює політичний й кадрово-мобілізаційний потенціал українського суспільства, зумовлючи негативні соціальні та економічні наслідки, зокрема старіння населення, зростання економічного навантаження на осіб працездатного віку.

Особливо критична демографічна ситуація склалася в сільській місцевості деяких регіонів, насамперед Лівобережної та Центральної України. Депопуляція сільського населення тут розпочалася ще наприкінці 70-років минулого століття. При цьому позначилися як об’єктивні передумови, коли молоде населення сільської місцевості «ввібрали» такі великі агломерації як Київська і Харківська, а також низка суб’єктивних підходів, пов’язаних з штучним підштовхуванням урбанізації та проявами негативного ідеологічного ставлення до сільської місцевості як джерела соціально-політичного консерватизму, що проявилося і в державній політиці, зокрема, в оголошенні більшості сільських поселень неперспективними. Позначились тут і демографічні втрати 30-х і 40-х років минулого століття внаслідок голодоморів та політичних репресій, а також масовий виїзд молоді на т. зв. новобудови п’ятирічок.

Негативні тенденції відтворення населення, які намітилися ще у 80-і роки минулого століття, поглибилися в результаті трансформаційної економічної кризи 90-х років. Зокрема, з огляду на соціальну невлаштованість, психологічну невпевненість у благополучному майбутньому різко зменшилася кількость шлюбів і зросла кількість розлучень. Економічні негаразди помітно вплинули на другу, після природного скорочення, складову загального зменшення кількості сільського населення України – формування від’ємного сальдо міграцій.

Згідно з офіційними даними на сьогодні в сільській місцевості загалом зберігається значно більше природне скорочення населення, ніж у міських поселеннях, і швидшими темпами відбувається його старіння. А сільська місцевість деяких лівобережних та центральних регіонів – це вже зона демографічного лиха. Бо невблаганно зменшується не лише кількість сільського населення, але й сільських поселень. Але ця проблема практично не розглядається на урядовому рівні. Ба більше, іноді складається враження, що деякі впливові кола навмисно демографічно «банкротять» сільську місцевість Лівобережної України. Адже ще десять років тому один доктор економічних наук, який розробляв стратегію демографічного розвитку, зазначив: це нічого, що сільська місцевість Лівобережної України стане «пустелею», ми її заселимо африканцями та азіатами.

І тут треба пам’ятати, що українське село – це природна основа української культури, ментальних архетипів українського народу, запорука збереження української самобутності. В такій ситуації очевидною є необхідність інших дієвих підходів державної демографічної та економічної політики, які гарантували б збереження, а за можливості піднесення українського села. Для цього загалом є і низка сприятливих як внутрішніх (насамперед значні агрокліматичні ресурси), так і зовнішні передумов (зростання світових потреб у продовольстві). Але водночас в державі наявні вкрай невигідні умови господарювання, зокрема розвитку фермерського господарства. А фермерське господарство – це на сьогодні один з основних способів «закорінення» мешканців в сільській місцевості. Причому фермерські садиби можуть започаткувати відновлення поселенської мережі у вже безлюдних поселеннях. А що економічно потрібне селянам-фермерам? Це насамперед дешеві кредити, справедливі умови збуту продукції і нормальні орендні відносини.

Але замість підтримки фермерських господарств та виробничої кооперації, розвиток яких міг би забезпечити економічну основу покращення демографічної ситуації на селі, уряд на сьогодні проектує зовсім інші варіанти використання українських земель сільськогосподарського призначення. Це стосується прийнятого уже Верховною Радою в першому читанні законопроекту, який передбачає продаж одному суб’єкту понад 200 тис. га (це площа європейської мікродержави), у тому числі й іноземним компаніям, За таких умов є загроза скуповування землі великими латифундистами, яким і українські селяни, і села уже не будуть потрібні, бо для вирощування монокультур можна буде вже наймати робітників і з Центральної чи з Передньої Азії.

Окрім того, на таких великих просторах уже можна буде організувати й різні деструктивні для українських інтересів територіально-політичні проекти. А потреба в них зростатиме, бо через кліматичні зміни багатьом країнам та народам реально загрожуватиме опустелення і вони шукатимуть нові землі. А територія України – це найбільш сприятливий для цього ареал. Тому перспективи організації переселень на територію України великих людських мас – це не фантастика чи конспірологія, а реальні небезпеки втрати українським народом територіальних основ своєї життєдіяльності. Тобто пропонована урядом земельна реформа може призвести до «непотрібності» загалом українського села та спричинити нову хвилю еміграції сільської людності й зростання демографічних втрат.

 

Мирослав ДНІСТРЯНСКИЙ

  •   
  •   
  •